Сповідь

            Хай на обличчі дощ змиває втому

            І смуток хай погасне у очах,

            Коли я повертаюся додому,

            То виростають крила на моїх плечах.

            Зустріла на порозі рідна вишня

            І тягне гілку до моїх долонь.

            Схвильована, до мене мама вийшла.

            Торкнулась вже зима до її скронь.

            Я мовчки підійду і посміхнуся,

            Загляну в її очі осяйні.

            До неї, як в дитинстві, пригорнуся,

            Своє тепло віддасть вона мені.

            Але душа чомусь не зна спокою,

            І серце важко в грудях стукотить.

            Щось невимовне діється зі мною,

            Шукаю рідні очі, а рука тремтить.

            Зітхає мама біля мене стиха

            І розуміє доню краще від усіх,

            Бо довелося випити немало лиха

            І виплакати чашу сліз своїх.

            Матусю, люба, дякую тобі

            За теплоту, любов, за твою ласку.

            Прости мене, що ти живеш в журбі,

            Свою дитину ти прости, будь ласка,

            Що ти лишилася сама, прости,

            Що тато нас покинув навіки.

За кожну слізоньку свою, прости,

Що розлетілись ми із братом хто куди.

            У нас свої дороги і путі,

            І кожен щастя сам собі будує.

            Але куди б не завело нас у житті,

            Твоя любов нас завжди порятує.

            Додому шлях поєднує серця,

            Твоя любов нам душі зігріває.

            Для тебе, мамо, сповідь щира ця,

            Бо кращої за тебе не буває.